IN KASTUS
In Kastus 1. Косар обрієм
2.Не нарікаю я на бога 
3.Микита Швачка
4.Суботів
5. Вийди змучена людьми...
6. Птаха на ймення Nachtingal 
7. Розрита могила 
8. Джоан. Сію рай. 
9.Попіл 
10.Ген долиною 
11.Привид з гаю 
12.Навський великдень 
13.Майстер з міста Hameln 
14.Подих 
15. Щодня вона йде назустріч 
16.І зійде з долонь господніх 
17.Срібні твої води



Косар обрієм

На світанку його долоні
Ще не знають праці,
На світанку щедро серце його
Вмивається
Богом,
Його чистим ім'ям.
...З косарем його вбита сім'я.
Стояла його коса
Вістрям та й на північ,
Стояла іще з вечора,
Зігріта теплом долонь.
Тьмяний обрій
Крешуть два гайвори -
То знак болі серпневої пори.
Колотим небом - де висіяв цвіт,
Полтави степом - де впали зорі,
Йде заповітом старий світ,
Йде по серпневій порі.
Жевріє обрій - очі світу,
Точеним бринить лезом.
Співа жайвір
Над битим шляхом.
Косарі йдуть,
Небесним дзвоном
Віє спільна мета
Під сузір'ям Східного Хреста.
Колотим небом - де висіяв цвіт,
Полтави степом - де впали роси,
Йде заповітом старий світ -
То йдуть косарі на Покоси.

Андрій Середа

На верх

Не нарікаю я на бога

Не нарікаю я на бога,
Не нарікаю ні на кого.
Я сам себе, дурний, дурю,
Та ще й співаючи. Орю
Свій переліг - убогу ниву! -
Та й сію слово. Добрі жнива
Колись-то зійдуть. І дурю
Себе-таки, себе самого...
Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою!
Та засійся, чорна ниво,
Волею ясною!
Орися ж ти, розвернися,
Полем розстелися!
Та посійся добрим житом,
Долею полийся!
Розвернися ж на всі боки,
Ниво-десятино!
Та посійся не словами
А розумом, ниво!
Вийдуть люде жито жати
Веселії жнива!..
Розвернися ж, розстелися ж,
Убогая ниво!!!
Чи не дурю себе я знову
Своїм химерним добрим словом?
Дурю! Бо лучче одурить
Себе-таки, себе самого,
Ніж з ворогом по правді жить
І всує нарікать на бога!

Тарас Шевченко 1860 р.

На верх

Микита Швачка

Ой, не п'ється горілочка,
Не п'ються й меди.
Не будете шинкувати,
Прокляті жиди.
Ой не п'ється теє пиво,
А я буду пить.
Не дам же я вражим ляхам
В Україні (добре) жить.
Ходім, батьки-отамани,
У Фастів в неділю
Та надінем вражим ляхам
Кошуленьку білу.
Ні, не білу, а червону...
Ходім, погуляєм
Та в пригоді свого батька
Старого згадаєм.
Прийди з того Межигір'я
Наш славний Палію,
Подивися, що той Швачка
У Фастові діє!
Добре діє!
У Фастові,
У славному місті.
Покотилось ляхів, жидів
Не сто і не двісті.
Покотилось. А майдани
Кров почервонила.
А оранди з костьолами
Мов свічки, згоріли.
В самім замку невеличку
Церковку святую
Не спалено. Отам Швачка
Співа алілуя.

Тарас Шевченко 1848 р

На верх

Суботів

Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України -
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують,
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить
На тій Україні!
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все-то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам...
Може й справді!
Нехай так і буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люди!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!

Тарас Шевченко 1845р.

На верх

ВИЙДИ, ЗМУЧЕНА
ЛЮДЬМИ...


Вийди, змучена людьми
І одурена думками,
Снами, мріями, казками, -
В лісі будем тільки ми.
В лісі дзвонять солов'ї,
Виливають щастя в звуки,
Виливають в звуки муки
Світові...
Вийди! Я нарву квіток
І встелю тобі дорогу
Як улюбленій, - як богу,
Бо єдиний ти мій бог.
Вийди, в муках каяття
Я обмиюсь сліз дощами
І терновими кущами
Я ще раз пройду життя.
Стану я в своїй крові
Наче голуб білий, стану
І розкрию свою рану,
В рані - рани світові.
І коли б уста твої
Не скривилися в прокльони,
В мене в серці вдарять дзвони,
Заспівають солов'ї.
З небом, з богом я зіллюсь,
З сяйвом Вишнього, з тобою, -
Кожний нерв зроблю струною,
Сам я арфою зроблюсь.
Як блажений, я піду
Вгору кручами, ярами,
Буду ставить тобі храми,
Доки в небо не ввійду.

Олександер Олесь 1909р.

На верх

Птаха на ймення Nachtingal

Мандрував хтось краями
Та зіткнувсь із стіною,
Та й пробив головов
Так, що бризнула кров
В синє небо зірками.
Славно, їй-богу,
Ті зірки запалали
І тоді мені батько сказали,
Щоб я вже збирався в дорогу.
Славна дорога
Пролягала лугами.
Я йшов і шукав
Хто був смерть,
А тепер кого братом назвали.
А він тихо стояв
За моїми плечима.
Він спокійно стояв
І дивився на мене
Скляними очима.
А за горою в гаю
Виднілася рідна стріха,
Стріха ховала тихо
Гверову сталь.
Я ж на прохання мами
Ішов з чистими руками,
Та в серці моєму лунко
Співав Nаhtingal!
Дай мені руку,
Кличе славна дорога.
Ми підемо по ній
У навколишній світ
Під проводом Бога.
Та той брат лиш стояв
На суцвітті калини,
Його пальці судомно стискали
Тіло моєї дитини.
А за горою в гаю
Виднілася рідна стріха.
Стріха ховала тихо
Гверову сталь.
Я ж на прохання мами
Ішов з чистими руками,
Та серце моє ущент
Розривав Nаhtingal!

Андрій Середа

На верх

Розрита могила

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
"Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі, -
Панувала... Ой, Богдане!...
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой, Богдане, Богданочку!
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати
Та з матері полатану
Сорочку знімати'...
Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки?..

Тарас Шевченко 1843 р.

На верх

Джоан. Сію рай.

Тіло він множив ножем.
Кидав частинами тіла.
Вони вкрили світу покров,
Вмираючи й оживаючи знову.
Стала Земля, де була Плоть,
Шалом бив Жар, де були Очі,
Ллє Водою, де була Кров,
Зникаючи і з'являючись знову.
Я, частина розрізаної Богом людини,
Йду через обрій.
Сеї гожої днини краю мрію свою -
Сію рай!
Суміш породжує сім'я
Зі світла й вологи неба.
Настає січень сівби,
Простуючи від ганьби до надії.
Я, частина розрізаної Богом людини,
Йду через обрій.
Сеі гожої днини краю мрію свою -
Сію рай!
Падав місяць на долоні
Та не з доброї упав волі.
Панував з ночі Неба Орел
В занехаяному полі.
Ще яка може любов
Бути вище ясного суду?!
Легкою ходою
Іде, засіваючи плай.
Сею рідною грою Він
Себе звеселяє, Святий Син.
В вінку з вогню і срібла
Його ім'я.
Земною йде імлою
Воанергес.
Людини має тіло
Його ім'я.
З орлиною головою
Воанергес.

Андрій Середа

На верх

Попіл

Праведна ніч,
Тиха ніч
Крадеться.
Віється попіл,
Та все запорошує слід.
Глушить крик білий попіл та й заміта
Косо протоптаний слід.
Церква догора.
Вогняний Господи,
Попіл - дитя твоє!
Глиняний хрест
Тріскає
Впоперек.
Попелом зверху,
Та й знизу всіяно цвіт.
Виє сич попід лісом та вже горить
Попелом всіяний цвіт.
Церква догора.
Вогняний Господи,
Попіл - дитя твоє!
Вогонь вив три дні і три ночі
І все, що цвіло, перейшло в Божий
попіл.
Ворон білий навіки зчорнів,
І не вірить Бог,
Що і сам вже став попелом!
Корчиться ніч,
Наче та
Ящірка.
Колеться небо
Й до сліз долучається віск.
Місяць впав біля церкви, але було
Пізно замолювать гріх.
Воїнство дня
Кровію вмилося.
Втупило очі
В завіяний попелом слід.
Глушить крик білий попіл, бо у вогні
Хрест переплавився в меч.
Церква догора.
Вогняний Господи,
Попіл - дитя твоє!

Володимир Цибулько

На верх

Ген долиною

Полем шлях курить.
Вітер дерево хилить.
Осипалися віти,
Наче кинуті діти.
Тим шляхом,
Довгим битим шляхом,
Та ішли сліпі діти,
Як поламані віти.
Поможи їм,Боже,
Щоб дійти вони були в змозі
По отій дорозі
До рідного ґанку.
До світанку.
Ген, долиною
Йшла стежиною,
У руках несла небо -
То є моя мати.
Ген,горою
Йшов стежиною,
У руках тримав сонце -
То є батько мій.
Поможи їм,Боже,
Най зустрінуться вони знову,
Проведи додому.
Хто ж іще поможе?
Прийди, Боже...

Андрій Середа

На верх

Привид з гаю

Диким Степом, Холодним Яром,
Чорним Лісом, Великим Лугом
Краяв землю день божим плугом
По самую ніч.
З тої ночі стежина в'ється,
Світом колотим в тузі рветься
В неоспіваний дивний край,
Де стояв Зелений Гай.
В тім Зеленім, в тім Чемнім Гаю,
Де тіло з душею б'ється,
Де сліпий лірник сміється
В своїм довгім сні,
В тім Веселім, в тім Щедрім Гаю
Привид ніч і день блукає,
Позираючи на зорю,
Що вже сходила в тім краю.
Хто ж він є, отой привид з Гаю?
Чи посіє він сум і тугу,
Чи то всміхнений козак з Лугу
До мами вертає?
Як хто хоче, на те й чекає,
Що надибає, те і має.
Чи надію, чи смерть свою,
Доки привид все у тім краю
ґуля в Гаю...
Врешті того краю Вірний Син
Взяв, гонорове ж він,
Ввігнав набої в кріса.
Танцювала гопака Гора Лиса,
З нею вихилявся полин.
Але ж привид ні до кого ніц не має,
Просто сам у тім Гаю гуляє,
Доки сонце світом виграє,
Гуляє!
В Зеленім Гаю ніч
Рахує кількість днів.
В байраці соловей
Ожив і заревів.
Щось впало з неба в рів,
Впало та й заснуло.
То неба ягоди,
З них виростуть дуби,
З дубів злетять плоди,
З них підуть йолопи,
Для краю всі вони
Вірнії Сини.

Андрій Середа

На верх

Навський великдень

Котилась,ген,голова,
У голові гарцювався леґінь,
В руках у легіня трут і кремінь,
Навколо вже палає трава.
Над головою - іржавий дзвін,
В очах у неї - країна болі,
І в тій країні пови волі жнуть
Перезрілий полин.
Піє в мороці стоголосий птах,
Як звіє морок - то сам зітліє
І власним тліном міста покриє,
Та й спочине в степах.
Силою долі,
Великоднем,
Красно вінчались
Біль із Вогнем.
Навколо Болі
Вінчаної
Цвинтарем диким
Грають вогні.
Котилась голова повз ті вогні.
Заблукали вогні та й під самі зорі.
І в тому наче веселому горі -
Плач світами.
Скривдженого дня
Не зріє світом вже голова,
Не піє птах - нині спочиває.
Тліном проміння грає -
Світає.
Силою долі,
Великоднем,
Красно вінчались
Біль із Вогнем.
Навколо Болі
В чистому полі -
Древньому лоні -
Світає.

Андрій Середа

На верх

Майстер з міста Hameln

Сходив день за росою,
Зводив наново світ.
З-за далекого обрію
Мандрував сивий дід.
Дід був справний музика.
Мав дід тисячу літ.
З-за безхмарного обрію
Мандрував дід на схід.
Сіяв сон,
Наче білий льон,
Старий Гамельн.
Білий льон,
Рясно кровію
Помережаний.
Співав півень совою.
Танцював мертвий щур.
Над блакитною церквою
Панував жовтий мур.
Віє сміх,
Засинає гріх,
Сивий майстре, грай!
Звесели
Грою власною
Дивний наш край.
Повні чекання
На твою гру,
Наче то божий глас.
На таку справу,
Пане-музико,
Деякий є ще час.
І коли крізь могили,
Крізь репнуті бані
Ти підійдеш до міста, тобі браму
Відімкне Чорна пані.
Сіяв сон,
Наче білий льон,
Старий Гамельн.
Білий льон,
Рясно кровію
Помережаний.
Повні чекання
На твою гру,
Наче то божий глас.
На таку справу,
Пане-музико,
Деякий є ще час.
Стояла пані з косою.
У пані очі як сніг.
З-за примарного обрію
Дибав дід, та не встиг...
Стояла пані...

Андрій Середа

На верх

Подих

Сестро, дай руку свою,
Я проведу тебе крізь ніч,
Зоряний світ
Ми заберем із собою.
Сестро, дай руку свою,
Я проведу тебе крізь день,
Світ сонячний
Ми заберем із собою.
Лиш тоді світів цих
Подих розвіє квіт
Закривавлених уст твоїх.

Андрій Середа

На верх

Щодня вона йде назустріч

Щодня
Вона йде назустріч
У вбранні дивовижного крою.
Вводить сміх в мій мозок,
Називаючи свої дії грою.
Поцілуй мене, мамо,
В суцільну скроню -
Мав я доню,
Та не встиг їй дать ім'я...
Тім'я,
Ледь твердіше воску,
Мало б витримать,
Та не втримало мозку
І сірим, небом сірим
Той злинув вниз,
Заливаючи очі...
Тільки місто
Було чисте.
Наче.
Поринаючи в сіру зливу,
Ми йдемо, доню, до цього міста.
Посміхаючись без упину,
Проводжають нас гідні жалости
Люди,
Рідні люди.
І тоді я звертаюсь до тебе, але...
Твої обриси звів нетанучий сніг.
Ти прийшла, доню, в світ разом зі мною.
В подарунок піднести я не встиг
Таке гарне ім'я.
А над містом сонце розсипом.
Синє сонце на тлі золота неба.
Нам іти вже, доню, треба...
І виросте на майдані дерево,
І цвіт його засяє всіма кольорами нації,
І вкриє плодами розуму волелюбне
місто.
Дерево, ім'я якому АКВОК М11МОІ.
Поцілуй мене, мамо,
В суцільну скроню -
Маю я доню, як намисто.
Крізь Сіру зливу,
Крізь Чисте місто
Ми йдемо.
Крізь порожні мамині очі,
Крізь занедбані очі інші,
Ми мандруємо разом, доню,
Піднімаючись іще вище.
Силою твоїх дій
Ми йдемо
Силою.
Рівною є дорога,
Вірною
Грою до цілі кревної.
Вільними є дії твої!
Під нами сяяло сонце.

Андрій Середа

На верх

І зійде з долонь господніх

Сивої мли
Зоряний пил
Зросив досвітнім сріблом
Весь небосхил.
Солодкий щем
Піною стигне на губах
Солодкий щем.
Серпанковий
Примарний птах
Перлиною тьмяніє
В моїх руках
І його спів
Є світанковим ключем
Вранішній спів.
Силою вільною
Зійде з долонь господніх День
І злине спрагло в світ
Дощем рясним.
Він буде моїм!
І віє вітром дзвін в небесах,
Збиває пил -
Се йдуть Вони
Й пухом зі своїх крил
Нам усипають шлях.

Андрій Середа

На верх

Срібні твої води

Линули вони
Понад дивними снами,
Понад далеким
Подихом у світ.
Але розмиває
їхні дії посміх.
Мертвої снаги
їхні голоси.
їх голоси
Нині стали грою,
їх голоси.
Сполохами болі,
Сяйвом теплої крови
Пригортаючи
До своїх глибин,
Срібні Твої води!
Срібні Твої води
Омивають мене від
їхніх голосів.
їх голоси
Нині стали грою -
Світаючої краси
Води Твої.
Краяли світ грози голосні,
Струнами стали води рясні і
Грали уві сні - сні волі.
Коливання води,
Тричі, до сходу сонця,
Зібраної,
Непочатої,
Болем колисає.
Силою своїх обійм
Омиває мене від сил
їхніх голосів.
Поринаючи
У вологу плоті,
Заповнивши Тобою
Свої легені.
Все наближаючись
До Твого серця бою
Мандрами вічними
Срібною глибиною.
Наближаючись.
Задивляючись в Тебе.
Поринаючи.
Залишаючись.
Срібні Твої Води
Силою своїх обійм
Омивають мене Твої Води голосні.
...і грають уві сні... Сні волі.

Андрій Середа

На верх